Нам не тісно у рідній країні, нам не треба в чужу мандрувать!

Коли ви серед панських розкошів продаватиметися панам,

Ми самі боронити почнемо ті права, що належаться нам.

Ми тебе королем увінчали, ми тебе й розвінчаєм сами,

І коли проти нас ти повстанеш, проти тебе повстанемо ми.

Поема «Роберт Брюс, король шотландський». Леся Українка

Джерело: газета “Столична Неділька” № 6/01 – 30 січня 2021 року

За майже тридцять років української незалежності, наше суспільство двічі приймало участь в масових народних акціях, спрямованих на захист політичного суверенітету держави, економічного рівня життя громадян, і навіть психологічного клімату, пов’язаного з особистою свободою, правом вільно висловлювати свої думки і відчувати себе самодостатньою особистістю.

Я маю на увазі події осені-зими 2004-2005рр, які я називаю «помаранчевими подіями», а також осінь-зима 2013-14рр, які набули назви «революція гідності». З часом, ми окремо зупинимось на цій термінології, а поки що продовжимо бесіду на тему, озвучену в назві статті.

Хто б що не казав, але обидва рухи громадського виступу завершились безумовної перемогою українського народу! Адже озвучені вимоги протестуючих були виконанні!

 Під час «помаранчевих подій» основною вимогою було визнати фальсифікацію виборів, проведення повторного другого туру голосування, і врешті решт – обрання Президентом представника опозиції– Віктора Ющенко. Так і відбулося!

В 2013-14рр вимоги народу полягали у відстороненні від влади Президента В. Януковича, який остаточно перестав враховувати прагнення суспільства до зближення з Європою взагалі, і вступ до ЄС зокрема. І знов український народ переміг!

А що ж далі? Що пішло не так? Чому величезний прошарок українського суспільства не вважає ці події переможними? А тому що досягнення перемоги були ганебно втрачено тими політичними діячами, яких народ привів до влади. Пам’ятаєте, лідери переможної опозиції В. Ющенко і Ю. Тимошенко не змогли знайти спільну мову і подальша «співпраця» перетворилась на міжусобну війну. Вони, навіть, почали спиратись на колишніх супротивників з «біло-синього» табору. Приходять на згадку часи Стародавньої Русі, коли руські князі у з’ясуванні особистих відносин звертались по допомогу до половців, поляків, та інших іноземців. Врешті, це закінчилось для Русі монголо-татарським ігом. Теж саме відбулось з «помаранчевою перемогою». Вона розтанула…

А через дев’ять років український народ наступив на ті ж самі граблі. Перемога у відкритій боротьбі, передача влади немов би патріотичним лідерам. І знов, перемога розчинилась… І хоча було багато інших різних обставин, але результат катастрофічний – все повернулось на круги своя…

А де ж український народ? Де його думка с приводу дій новоявлених керманичів української держави? І де ж дії самого народу, який привів цих керманичів до влади? А народ опинився в тому місці, куди будь-яка влада мріє загнати, ну добре – направити свій народ, після отримання владних повноважень. Ні, не подумайте чогось поганого, а тим більш нецензурного… Народ опинився на політичній гальорці. Так, будь яка влада мріє, прагне і діє в напрямку розсадити громаду, ні не у в’язницю (хто ж буде працювати), а на гальорку. І нехай суспільство мовчки спостерігає, що відбувається на політичній сцені. А в партері сидять глядачі, наближені до політичних акторів. І за традицією сучасного театрального мистецтва, актори можуть спускатись в партер, запрошувати деяких наближених глядачів на сцену. Іноді, актори самі сидять в партері і чекають свого виходу на сцену. А ті хто на гальорці, там і залишаються.

Ну все, досить різних метафор, гіпербол, порівнянь і всього іншого, що робить художній твір цікавим, вражаючим, захоплюючим. У нас не лірична повість.

У нас спроба дати відповідь на два питання;

Перше питання: «Хто винен?» Друге питання: «Що робити?»

Іноді, можна почути думку, не треба з’ясовувати хто винен. Давайте зразу шукати шлях, що робити. Але ні, так не вийде. Поки не з’ясуємо хто винен, ніяка подальша діяльність не буде мати позитивного результату. На мій погляд, і на мій жаль – винні ми самі, тобто більшість українського суспільства. А точніше, його політична наївність, коротка політична пам’ять, не бажання розбиратись «хто є хто», довіра гарним словам, завищене бажання отримати швидкий результат, не готовність нести тяготи пореформеного періоду. Я згадую ще років 15-18 назад, розмови радіо- і тележурналістів про шокову терапію, яка відбувалась в Польщі. Економічно не компетентні, а можливо, і просто продажні журналісти говорили, нам не потрібна шокова терапія, Україна обійдеться без неї. Не розуміючи, або навмисно налаштовуючи громадську думку, що реформу можна провести безболісно. Ні, реформи це завжди боляче! І поки суспільство не буде готове брати на себе відповідальність за своє майбутнє – нічого не зміниться.

А тепер, що ж робити, як українському суспільству покинути місця на гальорці, спуститись в партер, а найбільш політично талановитим і здібним – піднятись на сцену політичного театру? Причому зробити це мирно, без бійок з працівниками «театру», ламанням стільців і крісел, пошкодження декорацій і обладнання?

Відверто кажучи, я не пропоную нічого несподіваного. Політичне життя, політична наука давно вигадала шляхи і методи вирішення проблеми, коли представники влади проводять політику, не сумісну з прагненнями більшості громадян. Думаю, більшості читачів відомо слово «імпічмент». Тобто, дострокове позбавлення влад них функцій і повноважень президента держави, якщо його діяльність не відповідає очікуванням суспільства. Або, простіше кажучи, дострокове відкликання з посади. Ключове слово на мій погляд це – «достроково»! Спробую пояснити, чому це слово вважаю ключовим, тобто, найбільш важливим.

Згадаємо події 2014 року, коли український народ показав на двері тодішньому президенту В. Януковичу. Наскільки я пам’ятаю, десь через рік повинні були відбутися чергові вибори Президента і багато громадян висловлювали думку, що треба було б почекати їх, не влаштовувати такі радикальні дії. Але ці люди не розуміли, що президент, який втратив довіру громадян, але не втратив владних повноважень, може розв’язати терор проти свого народу. І цьогорічні події в Білорусі чудово це проілюстрували. І таке ж жахіття могло чекати українців в 2014 році, якби Янукович залишився! Та й взагалі, терпіти людину, яка втратила авторитет і довіру на високій посаді – просто психологічно нестерпно!

Конституція України в статті 111 передбачає можливість усунення Президента зі свого поста Верховною Радою. І хоча в тексті статті слово «дострокове» відсутнє, мається на увазі саме це. Адже усунення планове, так би мовити «чергове» – це нонсенс, тобто теза яка не має логічного змісту. Але це відкликання за ініціативою депутатів, які створюють тимчасову слідчу комісію і далі за алгоритмом… А де ж думка народу, ставлення до цієї процедури виборців? А народ на гальорці і може тільки спостерігати. Може плескати в долоні і кричати браво. А може кричати ганьба і тупотіти ногами. Але акторам на політичній сцені це байдуже… Пояснити такий імпічмент можна наступним чином. Відбувається боротьба кланів, і один з кланів вирішив «знести» Президента, який належить іншому клану. А народ мовчить-йому «нє велено» ЧОМУ І КИМ?

Ми же вважаємо, що поряд з правом депутатів Верховної Ради оголошувати імпічмент, (а позбавляти їх цього права не потрібно), таким же самим правом ініціювати імпічмент повинно належати і суспільству. А цього права у нашого народу досі не має! ЧОМУ?

Це ми розглядали необхідність дострокового відкликання Президента за ініціативою народу. По великому рахунку, дострокове відкликання депутатів нічим принципово не відрізняється від імпічменту Президента. Просто термін «імпічмент» зазвичай не використовується по відношенню до депутатів. Різниці тільки в масштабах. Президента відкликає все суспільство, а депутата – його виборці. В першому випадку – це загально державне дійство, в другому – на виборчій території. Доречи, важливим елементом народовладдя є регулярне проведення референдумів, з обов’язковим виконанням їх рішень! Але це ми трохи відволіклись…

Часто задають питання, а як технічно реалізувати дострокове відкликання можновладців?

Тут є декілька алгоритмів. Наприклад:

– Застосування електронної петиції з обов’язковим виконанням її вимог;

– Механізм сбору підписів;

– Механізм, аналогічний проведенню референдуму;

– Інші алгоритми.

А зараз хочу навести ще декілька прикладів, які на мій погляд показують необхідність дострокового відкликання можновладців.

Кожна верства, а точніше прошарок суспільства, обстоює, просуває і захищає ті вимоги, які вважає необхідними і важливими безпосередньо для себе. Власники авто на іноземній реєстрації, так звані «євробляхери», борються за зменшення фінансового навантаження на процес розмитнення. Фізичні особи – підприємці (ФОПи) боряться проти встановлення касових апаратів. Інвестори житлових будинків вимагають від будівельників якості будівництва і дотримання термінів вводу об’єктів в експлуатацію. Власники депозитів вимагають повернення своїх коштів в разі проблем з банком. А отримувачі кредитів, хочуть платити менші відсотки. Екологи боряться за екологію. Анти корупціонери боряться з корупціонерами, напевне, щоб помінятись місцями. Всі боряться за зменшення тарифів ЖКХ, а тарифи ростуть.

І байка дідуся Крилова про лебедя, рака і щуку повністю змальовує наше життя… Такий і результат цієї боротьби. А треба то всього нічого – відкликати тих депутатів, які приймають антинародні рішення і закони. Хочу зразу попередити, це буде не одиничний акт, а постійна діяльність суспільства в цьому напрямку. Якщо хтось сподівається, що відкликали пів сотні негідних можновладців і все налагодилось і налаштувалось, то я вас засмучу. Контролювати можновладців потрібно постійно. Адже на місце відкликаного може прийти такий же самий, а можливо і гірший. Дострокове відкликання – не разова компанія, а постійна політична дія! І якраз ідея дострокового відкликання може об’єднати і згуртувати всі патріотичні сили українського народу!

Повертаємось до назви нашої статті. Чи буде дострокове відкликання можновладців ліками від всіх політичних хвороб українського суспільства? Звичайно, що – ні! Не буває ліків від всіх хвороб! Але є умови, без яких лікування, а тим більше вилікування не можливе за означенням. Якщо людина простигла, у неї нежить, кашель, температура, то перший крок – покласти її в тепле ліжко, а тільки потім давати ліки: різні пігулки, мікстури, антибіотики. А навпаки… вряд чи буде позитивний ефект. Якщо людина зловживає алкоголем – то перший крок переконати її припинити це, а потім вже застосовувати медикаменти.

Часто можна почути, коли вже будуть чесні депутати, які будуть дбати про народ? Даю відверту відповідь: «При існуючий системі – НІКОЛИ!» Проілюструю цю тезу побутовим прикладом. Якщо свіжий огірок покласти в бочку з солоними огірками, то через деякий час він стане також солоним. Система робить його солоним! Треба вилити россол, викинути все непотрібне і зайве, помити діжку… ну далі ви і самі знаєте.

І на сам кінець: «Слава УКРАЇНІ!» – «Героям СЛАВА!»

 Володимир ТОКАРЕВ для «НЕДІЛЬКИ СТОЛИЧНОЇ» читач, друкується вперше