Джерело: газета “Столична Неділька” № 6/01 – 30 січня 2021 року

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.
Ліна Костенко

Воляр Степан Петрович, маючи виробничий стаж 58 років, тішиться, що все його творче життя відбулося в нафтовій галузі, а останні 48 років він до тепер проводить у сфері науково-дослідної діяльності, і в тому числі 16 років завідувачем, професором кафедри менеджменту організацій в інституті «Галицька академія». Цією публікацією оприлюднено завдання, які він вважає доцільними для подальшого поступу в нашому державотворенні. Але через страх перед місцевою свободівською владою Івано-Франківські газети відмовилися опублікувати цю статтю. Тому ми публікуватимемо праці Академіка Степана Воляра – одного з Лідерів Великої Ради Громадянського Суспільства України-його Доктрини відновлення України в нашій газеті «Столична неділька».

Наше життя, крім всього іншого, позначається і етапами «Від виборів до виборів». Але тепер, вже після цих останніх (25-го жовтня 2020р.) місцевих виборів треба повторити, як і після попередніх, що продовжиться боротьба, бо як констатував Джек Лондон «життя живе коштом життя».

Внаслідок перебування у штабах різних партій є бачення, що за депутатськими мандатами пішли різні суб’єкти. І навіть серед тих, що впросилися до переможної команди Марцінківа, є не тільки його особисті послідовники, але й люди із своїм власним баченням своїх громадських завдань.

Тож нам, виборцям, надалі належить придивлятись до їхніх дій.

І нема що казати, бо ми і все знане наше оточення дійшли висновку, що ми маємо всіляко відстоювати «команду Марцінківа» і до виборів не будемо оприлюднювати потреби городян Івано-Франківська, щоб в такий непрямий спосіб не понижувати його шанси на обрання.

Але тепер, коли все сталося, то напевне, що найбільш загальними нашими потребами належить вважати наступні. Спочатку про гасло, що продовжує залишатися на біг-бордаг: «Прийди і захисти український Франківськ!». Ну, таке абстрактне гасло може служити джерелом для різного думання.

Наприклад, інтелектуал високого рівня Петро Парипа в «Івано-Франківській газеті» (12 листопада 2020р.) подав його теж багатозначно, бо в заголовку написав «Все буде Івано-Франківськ!» і зі знаком оклику, а текст завершив тими самими словами, але зі знаком запитання, а в тексті зауважив: «Видно в нас спрацювало гасло «Захистимо український Івано-Франківськ».

Тепер ми кажемо собі: «А що? Хіба того мало, що ми батьківщина самого Степана Бандери?».

Адже для кремлівських імперіалістів він до тепер на кінці язика, а ми всі, його земляки, такі для них небезпечні, що вони вже своїм «Рускім міром» претендують не на всю Україну, а лише по Збруч, а «… бандеровская Галіція пусть убіраєтся…».

Однак живим порівнянням бачимо як пошановано нашого національного провідника у Львові, Тернополі, Дрогобичі та навіть в наших містечках і селах, і лише в нашому Івано-Франківську зберігаються пам’ятки окупаційним режимам колишньої Малопольщі і колишнього Совітського союзу. А нам нащадкам Степана Бандери, належало б після проведення так званої Декомунізації приступити до етапу Деколонізації.

Вас всіх ми обирали як патріотів України, тож будьте-ласкаві проведіть українізацію в нашім Івано-Франківську, бо до цього Вас закликає і ваше згадане гасло.

Дорівняймося в цьому, наприклад, бодай до українських патріотів в теперішній Київраді. Бо після того, як холуй Кремля Володимир Щербицький, для підтвердження «своєй прєданності Крємлю», звів в Києві величну будівлю, назвавши її музеєм Леніна, то вони перетворили його в знаний всім Український дім.

В зв’язку з цим, щоб запобігти посилання на відсутність грошей, ми пропонуємо на місці того «совкового шашлика», що до тепер є перед нашим «Білим» домом, встановити пам’ятник Степанові Бандері, який може бути двійником, копією тією скульптури, яка вже є в селі Старому Угринові, в якому Степан Бандера народився. При цьому треба укоротити совкового шашлика до рівня рук скульптур цимбаліста зліва і кобзаря справа. Відбивши мармурове облицювання, виготовити обшивку відповідну до потреби розміру згаданої староугринівської скульптури та заливши її бетоном відповідної консистенції на основі спеціального високоякісного тампонажного цементу для цементування глибоких свердловин.

Хоч я й інженер-механік нафтопромислового обладнання, але мені довелося якийсь час заробляти на хліб прорабом вишкобудування.

Та звичайно, що потреба в коштах буде, хоч і меншою ніж при варіанті конкурсного проектування і виготовлення якогось окремого індивідульно авторського варіанту скульптури Степана Бандери. Ми певні, що з роками така скульптурна композиція залишиться нашим нащадкам як історична пам’ятка про єднання ЗУНР і УНР.

Ось панове вже обрані нами депутати обох Рад, ми вважаємо, що Вовчинецький пагорб нехай ще почекає. Тим більше, що цей пагорб вже хтось допоміг, як пише пан Марцінків «… окультурити гори, на яких ми відпочиваємо…». Але про цих окультурювачів Вовчинецького пагорба в цій статті чомусь навіть не згадано. А тому серед людей блудять всілякі міркування. Зокрема, переважає думка, що тут буде не молитовний дім, а скоріше всього на ньому буде табличка як не про п’ять, то бодай про чотири зірки, бо вже узаконені і казино, і гральний бізнес цього потребує. При цьому серед нас звучать і слова «бацьки Лукашенка»: «А дєвчонки в коротких юбчонках там будут?».

Ну то може ці люди не пошкодують своїх грошей і самі прокладуть туди гарні дороги, каналізаційні стоки і решту благоустрою своєї богемії, а передбачені на це в міському і обласному бюджетах гроші належить спрямувати на українізацію, тобто на захист українського Франківська.

Ну, а якщо Вам, нашим обранцям, не вдасться схилити на наш бік фонди ЄС, про які йдеться в згаданій статті про Вовчинецький горб, то ми звернемося до наших патріотичних людей і ми зі своїх яких таких і пенсій, і статків долучимося до реалізації Вашого передвиборчого гасла «Прийди і захисти український Франківськ» саме в такий спосіб.

Не інакше виглядає і знаходження в нас проклятого ляцького колонізатора, уособленням якого є синок Андрій Йосипа Потоцького.

Так у 1754 р. на площі Ринок було страчено Василя Баюрака, який дев’ять років після смерті Довбуша, був ватажком опришків. 25 квітня суд у Станіславові виніс вирок: «Повинен бути катом впроваджений на площу смерті(площа Ринок), який має відрубати йому обидві руки сокирою по лікті. Після того має бути відрубана голова. В решті для здержання інших від такого життя — четвертувати. Окремі частини тіла повинні бути розвішані на шибеницю у полі при шляху, а пізніше мають бути закопані в землю. Тільки голова повинна довше висіти».

Незважаючи на страшні катування, Баюрак не виказав своїх товаришів і проявив неймовірну мужність. Ідучи на страту, він вигравав на сопілці сумних гуцульських пісень.

Ось так лапідарно нагадала нам про польських катів українського народу журналістка з «Західного кур’єра» Олена Бучик, якій ми тепер через газету виражаємо щиру вдячність. А від себе додамо, що до тепер поляки-кресов’яки розгорнули антиукраїнську істерію як навколо колишніх волинських подій, а ще й про так звану уманську різню, яку свого часу Шевченко Тарас описав в поемі «Гайдамаки».

Наше безголов’я.
Нехай собі бенкетують,
Нехай на здоров’я!
Нехай, кляті, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А ніч-мати дасть пораду,—
Козак ляха знайде.

Тож нашим і Вашим теперішнім завданням є вичистити наш Івано-Франківськ від цього історичного смроду — ні вулиць, ні кав’ярень, ні палаців катів Потоцьких тут не можна залишати. Тепер, коли ми вже Вас обрали і передали Вам повноваження самостійної України, то нагадуємо, що далі наше довір’я до Вас може змінитися, але тільки через Ваші діла.

Уявіть собі, що десь там на небі кати Потоцькі підсміюються як над Василем Баюраком, решти опришками і решти борцями мовляв: «Ось бачите, ми вас катували, четвертували, а ваші нащадки про Вас забули, а прославляють увічнюючи нас». Тож змінім ситуацію на користь українців.

Не випадає нам втручатися в мистецьку діяльність. Але було б добре, якби на наступному ковальському фестивалі було відтворено біля Ратуші страту Василя Баюрака, щоб і наші нащадки, і туристи мали реальне бачення нашої складної історії. Тож історично в Івано-Франківську маємо славити і Баюрака Василя, і Гірника Олексу і решту наших національних борців.

Ну а далі про наше сьогоднішнє життя-буття, бо кажучи словами Шевченка: «У кожного своє лихо і в мене не тихо».

Ось свободівець Марцінків вже під кінець своєї каденції мера Івано-Франківська в газеті «Західний кур’єр» (17 грудня 2019 р.) пише «Замість децентралізації бачимо централізацію». Більше того, в цій же газеті 6-го лютого 2020 р. депутати п’ятьох сільських рад опублікували статтю «Приміські села примусово не хочуть», в якій оприлюднили своє звернення до центральних органів влади, в якому просять і наполягають підтримати право своїх громад на самостійність у законодавстві України та врахувати цей принцип при внесенні змін до Конституції України (щодо централізації влади). І це обурює, бо постає питання, а де Ви були 5 років тому, коли вже тоді в газеті «Галичина» (11 серпня 2015 р.) мною була опублікована дуже критична стаття під заголовком «Децентралізація методом… колективізації?», в якій ми відзначили: «Очевидно, що правильною була б така політика: всім теперішнім територіальним одиницям набути згідно з Європейською хартією місцевого самоврядування статус юридичної особи публічного права, а далі, як сказано, засобом місцевих плебісцитів здійснювати доцільне добровільне об’єднання ресурсів юридично самостійних громад за критерієм синергетичного результату». Але тоді таку критику свободівська влада ігнорувала, адже під цю гройсманову колективізацію їм платили гарні європейські гроші, і тому все в них йшло ніби добре, а тепер, коли треба знов обиратися, то вони кажуть, пишуть, що раптом побачили централізацію.

Правда, тоді було трохи занадто по науковому лапідарно закручено про синергетичний ефект, який є базовою засадою теорії менеджменту. Тож тепер належить уточнити, що тут нічого нового нема, бо здавна знаємо гасло: «Свій до свого по своє», про кооперативи, які передбачали, що юридично самостійні газди складалися і робили щось більше, спільне. Навіть в творах Івана Франка є про це — про шпіхлірі, молочарні, сироварні тощо.

А найкраще природу громад він описав в повісті «Захар Беркут». Порівнюючи з нашим часом, то бачимо що його село Тухля представлено тими селами, які тепер «не хотять примусово». Ми чули, що і Боднарів не хоче до Калуського «колгоспу». Таке порівняння допустиме, бо нагадує «хрущовське» об’єднання малих колгоспів в колгоспи — мільйонери. При цьому малі села перетворювали в безправні бригади колгоспу мільйонера.

Ну, якщо з вільними тухольцями просто, то ні вовчинецький Назар, ні інші на роль Захара Беркута не підходять через свій молодий вік. На що підійде відповідь всім нам знаного Любомира Гузара, який на закид, чому він своїм намісником настановив замолодого Святослава, Гузар відповів: «Ну що ж — рік за роком він буде позбавлятися того гріха». Отже і у Назара, і у Соколика та інших все впереді раз вони вже в судах. А от хто тут Тугар Вовк, його поплічники, а хто той теперішній князь Данило, який видає грамоту Тугару Вовку, то це питання досить суперечливе, і щоб тут мати якесь одностайне бачення, то було б доцільно всім учасникам цього процесу зібратися за круглим столом, десь на нейтральній території, наприклад в обласній науково-технічній бібліотеці, чи в Просвіті та, намагаючись усувати розбіжності, прийти до однакового розуміння ситуації.

Спостерігаючи за фактичним теперішнім процесом змін державного управління, приходимо до висновку, що найбільш зацікавленою особою в такій дискусії є пан Василь Попович, якому дісталась ніби гарна посада голови району, але ж в маразматичний період державного владарювання, в чому ми, маючи величезний практичний досвід, йому щиро співчуваємо.

Водночас виражаємо побажання учасникам такого зібрання, зокрема посадовим особам, мати при собі Європейську хартію місцевого самоврядування з відзначеними відображеннями в ній ОТГ, як базової категорії місцевого самоврядування, оскільки вбачаються розбіжності з нею при реалізації «Економічної стратегії України Гройсмана» тощо.

Треба зауважити, що місцеве самоврядування започаткувалось ще в 1188 році Магдебургським правом, яке запровадив архієпископ Магдебурга, і яке до Києва прийшло через 300 років, а до Івано-Франківська через 500 років.

Про стан нової обласної ради подано в «Західному кур’єрі» 26 листопада 2020р., але під заголовком «Шукатимуть компроміси і порозуміння» і визначальним тут є факт, що «… після оголошенння результатів виборів тривали перемовини між партіями щодо майбутніх керівних посад».

Але «вже на першому засіданні наші обранці продемонстрували неможливість домовлятися і врахувати всі пропозиції».

При цьому фракція «Європейська солідарність», якій наші виборці віддали місць на рівні із фракцією «Свободи», «покинули сесійну залу і не брали участі в голосуванні». А далі мотивували це своєю оприлюдненою заявою в якій крім іншого сказано: «Деякі політичні сили, які позиціонують себе як патріотичні, готові знехтувати вибором прикарпатців і створили більшість з партією «За майбутнє», за якою стоїть одіозний проросійський олігарх Ігор Коломойський, який в травні 2019 року в інтерв’ю Finacial Times висловився за дефолт України. У листопаді 2019-го він заявив, що відновлення зв’язків з Росією є необхідним для економічного виживання України, що Україна заживе: «Дайте їй п’ять, десять років і кров забудеться». Тому викликає подив коли голова обласної ради від демократичної та патріотичної до недавна партії запропонував кандидатуру від політичної партії одіозного олігарха, який готовий за гроші здати Україну та її інтереси».

Отже, пане Сич, ставши головою, згодіться, що Ваших аргументів про «перемовини», «про вміння чи неможливість домовлятися» тут замало… А щоб було достатньо, то оприлюдніть порівняння передвиборних програм і покажіть чим програма «За майбутнє» є кориснішою для нас ніж інші програми за які голосували люди?

Слава Україні!

Степан ВОЛЯР академік УНГА, к.е.н.

Фото: https://blitz.if.ua