ОНЛАЙН ТВ: 
ОНЛАЙН РАДИО:

Авторизация

Інтервью З Тетяною Чебровою У рамках проекту «Тральфреалізм, 35 років потому»

3 ноября 2017
article9112.jpg


(зліва на право)
 Валерій (ТральФВЕН) Голейко, Тетяна Чеброва та Олексій Бреус

ОЛЕКСІЙ ГУСАК ("СТОЛИЦЯ")

Нарешті легендарна арт-група «СТОРОНЦІЙ-90» отримала нове тіло, нове втілення, нове звучання за допомогою небувалого космічного масштабу вибуху кольору, світлових та теплових вібрацій. Адже всі єзотерики та серьезні вчені завжди кажуть - все у світі є вібрація або вібрації.

Локація традиційна – галерея «Енігма» на Троєщині, де триває виставка «ТРАЛЬФРЕАЛІЗМ, 35 РОКІВ ПО ТОМУ». Сьогодні ми взнаємо про маловідомі широкому загалу грані та риси характеру однієї з трьох ключових фігур у історії світового тральфреалізму (читай «СТРОНЦІЙ 90») Тетяни Чебрової.
 

Дві інші складові тральфтріади (Тральфамадор: цитата з Курта Воннегута - планета така) це художники Валерій (ТральФВЕН) Голейко та Олексій Бреус. Про всіх трьох давно вже можна писати багатотомні дисертації і це треба робити!

Сьогодні наша героїня – Тетяна Чеброва, з її містичними метеликами, з  її магнетичними роботами, з її невичерпною творчою фантазією, з її глибоко філософським поглядом на речі й світ, з її чудовими віршами та унікальним життєвим досвідом вільного художника.   


 

Тетяна ЧЕБРОВА
59 років, художниця, кольоропсихолог, член Національної арт-терапевтичної асоціації України, дизайнерка, поет.
Народилася в Севастополі. Мати працювала медсестрою, батько-офіцер, викладав у воєнно-морському училищі.
Закінчила факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, працювала у багатьох відомих виданнях, була головним редактором журналу "СПИД, СНІД, AIDS". Зараз на пенсії і займається творчістю.

Вірші пише з дитинства, малювати почала у 39 році. Двічи потрапляла до Книги рекордів України – за арт-прект "Метелики в животі" та саму велику картину "Серце миру", написану на Хрещатику просто неба колективно, разом з дітьми й художниками з "Групи миру".  2011-му стала виробляти сувеніри й прикраси, що виглядають як ордени й медалі, і назвала їх артдени, поєднавши слова "арт" та "орден". 

Тетяна каже про себе: "Живу не одне, а п’ять чи шість життів і у кожному встигла щось зробити. Як поет, наприклад, стала срібним призером всесвітнього конкурсу поезії "Мураха на глобусі", випустила кілька книг (одну друковану, решта 10 – в інтернеті, наприклад, збірки "Клей Всесвіту", "Флоральний секс", "Брат Сад" тощо). Як художник-еколог, член соціально-екологічної арт-групи "Стронцій-90", разом з колегами проводила перформанси і на території ЧАЕС, накриваючи паперовими "захисними квітами" об'єкт "Укриття". Ну а журналістика зводила мене з багатьма відомими людьми: письменниками, акторами, вченими, композиторами, політиками. Кілька років тому почала створювати власну міфологію – придумала нагороди невидимої країни. Не тієї, яка не існує на карті, а тієї, яку можна побачити лише сердцем. Назвала ці ювелірні скульптури та прикраси артденами, поєднавши слова "арт" та "ордени". Зробила артдени для багатьох відомих людей, наприклад, для Лори Гуерра, вдови італійського поета й письменника Тоніно Гуерра, який писав сценарії для Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Андрія Тарковського. Коли мене запитують не хто я за професією, а чим займаюся, відповідаю одним словом: люблю".

Улюблена книга – "Цитадель" Антуана де Сент-Екзюпері та поезія Арсенія Тарковського, Райнера Марія Рільке, Хорхе Луїса Борхеса.
Улюблені композитори – Вілла-Лобос та Гія Канчелі. Слухає "Реквієм" Моцарта, "Кончерто Гроссо" Вівальді.
Фільм "Соляріс" Андрія Тарковського подивилася близько 20 разів.

Любить подорожувати та надавати речам друге життя.
Виросла на півдні України, у Криму, тому їй найбільш до смаку виноград, інжир, хурма та… гіркий перець.

Чоловік Анатолій зараз пенсіонер, а працював журналістом.
Живе у Броварах під Києвом, має двох синів: старший Іван – програміст, молодший Олексій – психолог і тренер із дзюдо.



 




















работа Тетяни Чебрової у рамках виставки"ТАРЛЬФРЕАЛІЗМ, 35 РОКІВ ПО ТОМУ" 


Отже, Тетяна Чеброва Востаннє (точніше крайній раз):
 
Впадала у депресію
 
Зараз всі про неї говорять, адже на дворі – похмурий листопад. Проте я не знаю, що таке депресія, як, мабуть, і більшість художників, бо ми живемо з кольорами, які є розрадою у тузі. Колір – така ж нагальна потреба людини, як їжа для шлунка, як повітря для легенів. Лауреат Нобелівської премії Альберт Сент-Джорджіу довів, що певні кольори впливають на ферменти і гормони,  змінюють їх на молекулярному рівні, можуть лікувати чи нашкодити. Червоний додає енергії, сприяє швидшому одужанню. Кілька років тому мені зробили операцію, я попросила чоловіка принести мені у лікарню яскраво червону сорочку та постільну білизну, і лікари здивувалися, як швидко мені можно було зняти шви. Проте надлишок червоного підвищує тиск.


 
Спостерігала диво
 
Маленькі дива відбуваються зі мною досить часто, а справжнє – років 15 тому. В мене є картина у золотавих відтінках рожевого – "Літанія". Вона була вперше представлена ​​в 1998 році на виставці "Квиток на Місяць" у галереї Київського державного університету імені Шевченка, яку відвідав під час свого візиту тодішній президент Франції Жак Ширак. Так ось "Літанія" …допомогла завагітніти моїй подрузі. Мабуть, тому, що рожевий колір стимулює жіночу репродуктивну систему. 40-річна Оля, яка за словами лікарів не могла мати дітей, гостювала у мене перед тим, як полетіти на відпочинок з новим знайомим. Потім вона розповідала, що грілася у теплому рожевому кольорі "Літанії", а з подорожі повернулася вагітною. Зараз у неї чудовий син-підліток.     

 
 


















Невдача обернулася величезним везінням
 
У 1976-му. Мені було неповних 18, коли наприкінці квітня батько, в якого я гостювала, не зміг мені купити квіток на літак з Іркутську до Києва. Я так плакала, що не зможу побачити маму на травневі свята. А через кілька днів, по дорозі до аеропорту ми дізналися, що той літак розбився. У Радянському Союзі про аварії та катастрофи не повідомляли, то ми просто побачили величезну траурну процесію. Я мала тоді летіти вперше, та ще й на роздовбаному Ту-134. Дуже боялася, а тут ще таке горе. Пам’ятаю, що вчепилася таткові у рукав і нізащо не хотіла проходити повз турнікет у зону вильоту. Але батько сказав: "Не бійся. Снаряд двічі в одну воронку не попадає".


 
Літала від щастя
 
У серпні 2017, коли подорожувала в Амстердам та додому – у літаку відчуваю себе страшенно щасливою (правда, обираю нормальні авіакомпанії, а в автомобілі їздити боюся – у нас такі нереально страшні дороги). Живопис насправді дав мені крила. Дякуючі йому можу подорожувати, та й обожнюю все крилате – птахів, метеликів (це – символ людської душі). Я робила мейл-арт проект "Королівські поштові метелики". Надіслала малюнки зі своїми лускокрилими до 10 королівських будинків Європи, написавши Їх Величностям, що я проста українська жінка та художниця передаю їм часточку своєї любові до їх країн. У Британію, наприклад, полетіли аж два метелики – один для Її Величності королеви Єлизавети Другої, другий – для Принца Чарльза і його дружини герцогині Корнуольської Камілли. Звісна річ, від імені королів відповіли їхні особисті секретарі, але найдовше і найтепліше послання прийшло саме за дорученням Чарльза та леді Камілли.


 
Гралася у ляльки
 
У квітні цього року. Я розмалювала й задекорувала традиційну японську ляльку – окіагарі-кобоші разом з іншими митцями та зірками з багатьох країн. У цьому проекті всесвітньо відомого модельєра та художника Такада Кендзо брали участь також Пьєр Рішар, Ален Делон, Жан-Поль Готьє, Жан Рено, а від України Джамала, Віталій Кличко, Злата Огневич, мої друзі-художники з нашої арт-групи "Стронцій-90". Всі ці ляльки разом з моєю навесні експонувалися у Національному музеї "Чорнобиль", а зараз зберігаються у міському музеї Хіросіми.


Журнал "КРАЇНА" (
gazeta.ua): стаття "АРТДЕНА невидимой страны"
 
Підкорювала гірську вершину
 
У 2010 році в Швейцарії я підкорила Юнгфрауйох, яку називають топ-вершиною Європи. Правда, я не дряпалася на неї з льодорубом, а заїхала на цю гору заввишки понад 3500 метрів на зубчатому поїзді гірської залізниці, якій відправляється з Інтерлакену. На самісінькій вершині було мінус 7 градусів сьомого червня, виблискував на сонці льодовик Алетчер – найдовший в Європі, можна було побачити гірські масиви одразу кількох країн: Швейцарії, Франції, Австрії. А коли поїзд зробив проміжну зупинку, я разом з іншими пасажирами вийшла подивитися у спеціально прорубані у скелях отвори на оту красу навколо. Потім ми поверталися до вагонів, я встигла подумати, що, мабуть, гірська хвороба – то казочки, і відчула, що втрачаю свідомість прямо на східцях вагону, який ось-ось мав відправлятися. Якійсь чоловік підхопив мене і втяг всередину. Потім роздивилася його – зовсім невеличкого зросту, китаєць. Раніше всюди подорожували самі японці, а зараз китайці кинулися надолужувати прогаяне. І ще британці. Їх можна зустріти всюди. На пероні вокзалу у Жироні, що в Каталонії, мене вразила подружня пара років за 80 – обидва опираються на дві палиці і запитують досить жваво: "Як проїхати до Музею Сальвадора Далі у Фігерасі?". Завжди відчуваю білу заздрість, бо вже й сама пенсіонерка, а про що запитують наші пенсіонери, самі знаєте: у якому магазині міста батон дешевше. 


 
Була страшенно голодна
 
Коли малюю, майже не відчуваю голоду, краще розповім, як я нагодувала 12 українських зірок… метеликами. Було це рівно 10 років тому під час моєї виставки "Метелики у животі" у ресторані, який належав Маргариті Січкар та Віолі Кім. На стінах висіли намальовані комахи, а співаки, актори й телеведучі – Володимир Горянський, Інна Цимбалюк, Даша Малахова, Олександр Ягольник, Світлана Вольнова – викладали величезну картину-мозаїку з фруктів по мотивам моїх картин та разом зі мною встановили два офиційних рекорда Книги рекордів України. Спочатку створили з апельсинів, ківі, ананасів, винограду та драглів яскравих метеликів розміром п’ять на один метр. Як другий рекорд було зараховане швидкісне поїдання цього шедевру кулінарно-образотворчого мистецтва – зірки впоралися за дев’ять хвилин. Втім, був й третій, неофіційний, рекорд: у невеликому приміщенні зібралося 75 фотографів, телеоператорів й журналістів.



Боялася старості
 
Років 15-16 тому чудова письменниця Людмила Улицька навчила мене не зважати на старість. Я брала у неї інтерв'ю для "Бульвару Гордона" коли мені було трохи за 40. Людмилі Євгенівні, яка представилася "Люся", як раз виповнилося 60.  Тоді ще моя мама була жива, і війни не було, і багатох інших бід, і ця цифра мене тоді лякала, зараз - ні. Нещодавно Улицька, якій вже 74, дуже емоційно сказала про сенс життя: "Мені пощастило: я сильно перехворіла на рак і в якийсь момент, коли хвороба відступила, я зрозуміла, яке щастя просто жити. В такий момент спадає пелена з очей, і ти розумієш, що дивитися на дерево – велика радість, що пробігають повз діти, які б'ються на ходу – це теж велика радість. …Наше завдання, насправді, надихати навколо себе великий особистий простір, в якому тобі добре, і в якому добре людям навколо тебе".


 Тетяна Чеброва та Валерій (ТральФВЕН) Голейко у Мистецькому Арсеналі 

Ставила питання, на які немає відповіді
 
Кожного дня запитую у Всесвіту: чому смерть майже завжди пов’язана з муками людини й близьких?! Так, старе повинно давати простір молодому, новому життю, але чому наш кінець не може бути радісним? Приміром, коли настає час людині піти в інші світи, на свято збираються ті, хто її любить, кажуть слова вдячності, співають, танцюють, а потім миттєво й безболісно людина розсипається на фотони світла, стає фейєрверком, фонтаном світла, а всі продовжують святкувати її визволення.


 
Давала дивні поради
 
Просто зраз дам як колоропсихолог: любі жінки, не вдягайте щоденно чорну білизну. Адже білі трусики і бюстгальтер пропускають через себе весь спектр світла, а чорні – поглинають. Віддавши перевагу чорній білизни, жінка позбавляє свої найважливіші органи енергетичного підживлення. Але якщо потрібно спокусити представника сильної статі, то кращого варіанту годі й шукати. Чорний – ніби гра у відмову, і це жіноче "ні, нізащо! " спонукає чоловіка стати мисливцем й завойовувати нас.
А Якщо ваші акумулятори розрядилися, призначайте побачення самій собі – у картинній галереї чи оранжереї ботанічного саду, чи, навіть, у відділі тканин універмагу. Купляти не потрібно, достатньо просто дивитися на яскраві кольори й малюнки й наповнюватися енергією.


 
Плакала

 
Плачу зараз досить часто: такій вік, що починаєш втрачати друзів, батьків вже немає, ловлю себе на страшній думці: Слава Богу, мама, яка дитиною витримала всю ленінградську блокаду, не дожила до цієї війни… Але згадала зараз, як я ридала, коли не пройшла за конкурсом до факультету історії та теорії мистецтва Ленінградського університету. З цим невступом до ЛГУ мені пощастило двічі: живу не у "країні-агресорі" і  ма-лю-ю! Хоча ніколи цьому не навчалася. Якби ж вивчилася на мистецтвознавця, не посміла би взятися за пензлі й фарби, бо ж "я не Врубель". А зараз мої картини зберігаються у музеях та приватних колекціях по всьому світі – у Великобританії, США, Японії, Австралії, Італії, Франції тощо. Лише сольних виставок у мене більше 30, групових – понад 40. Зараз у київській галереї "Енігма" можна побачити мої картини у проекті "Тральфреалізм. 35 років потому".
 
фото з особистого архіву мисткині

 
 

Похожие статьи:

Національні збориВолодимир Волков про... ситуацію на Майдані

Національні збориВолодимир Волков про... політику

Національні збориВолодимир Волков про... зовнішню політику

Національні збориВідкрите звернення Громадської Ради Майдану

ЭкономикаУкраина отвечает за кредит всем своим достоянием – Медведев

Рейтинг: 0 Голосов: 0 393 просмотра
Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!